В квітні цього року ми завершили збір на 2 000 000 гривень на реабілітацію поранених, що приймали та продовжують приймати участь у захисті нашої держави від російської агресії. Нам би хотілось розповідати більш персоніфіковані історії, щоб ви розуміли, що за кожною цифрою в статистиці, за кожною фотографією без описа, стоїть така сама людина, як і ви. З власною історією, емоціями і переживаннями.
Знайомтесь, це Микита. Воїн, ветеран, людина з інвалідністю. Далі пряма мова.
“Родом я зі Стаханова, мій дім окупований з 2014 року, після окупації переїхав в Одесу, там трохи попрацював, займався громадсько-політичною діяльністю, а згодом пішов служити.
Мій військовий шлях почався у 2016 році, 1 грудня 2016 року я перший раз потрапив на нуль, там була і перша побачена смерть і перші прильоти і багато всього, чому я навчився у воєнній справі.
Це була служба у 54 ОМБр, з 2016 по 2019 рік я був на ротаціях на Донбасі у різних місцях, один раз був доволі близько до свого окупованого міста, у ясну погоду можна було навіть в далечині побачити 9-и поверхівки свого дому, десь там далеко але тим не меньше. У 2019 році мій контракт закінчився і я декілька разів повертався на службу з невеличкими перервами. Підписував контракт на пів роки, коли підрозділ був в зоні АТО/ООС.
Служив у 54 ОМБр, один раз у 72 ОМБр. У 2021, коли закінчився один з моїх контрактів, я почав думати над тим, що треба або вже будувати професійну карʼєру і ставати офіцером, або вже залишитись у цивільному житті. Поки я думав почалось повномасштабне вторгнення і я одразу пішов у частину яка була недалеко від Одеси, так я потрапив у 35 ОБрМП і став морським піхотинцем.
Я брав участь у боях за південь, згодом ми з кровʼю і потом вигнали підарів за Дніпро і звільнили значну частину Херсонщини і Миколаївщини. Тоді я знов потрапив на Донбас, і під час одного з завдань на ВОПі мені прилетіла міна прям під ноги, мої побратими мене врятували і евакуювали.
Після поранення я прийшов до тями вже у реанімації у Дніпрі з ампутованою кінцівкою. Далі був довгий шлях лікування, багато підтримки близьких, коханої і друзів та багато болю.”
Другий герой цього тексту – Родіон Мирошніченко.
Родіон приєднався до війська у 2016 році, головним прикладом для нього став батько військовий. Хлопець служив у 95 ОДШБр, там він грав у оркестрі. Музика була одним із його головним захоплень, Родіон опанував багато інструментів самостійно.
У 2020 він разом з батьком перевівся у 42-й окремий мотопіхотний батальйон, де став розвідником. Початок повномасштабної війни їх родина зустріла у Луганській області, там батько і син одразу прийняли перші бої.
Під час запеклих боїв під Бахмутом Родіон отримав тяжке поранення: уламок потрапив йому в шию та зупинився у правій долі мозку. Батько, дізнавшись про поранення сина, довго шукав його по госпіталях. Лише завдяки майстерності хірургів дніпровської лікарні Мечникова Родіона вдалося врятувати. Ще тиждень він боровся за життя, перебуваючи у комі.
Отямившись у Вінниці наш герой нарешті побачив близьких, але говорити він не міг. З цього моменту розпочався довгий та складний шлях відновлення воїна.
На початку літа Родіон потрапив у центр реабілітації NextStep Ukraine в Ірпені та одразу вразив своєю щирістю та наполегливістю. Попри надважке поранення та порушення мовлення воїн не здався та кожного дня докладав усіх зусиль, аби покращити свої результати.
Родіон є прикладом незламної волі та залізної мотивації справжнього воїна. Ми, разом з командою NextStep Ukraine пишаємось можливістю допомагати відновлюватись незламним Захисникам України!
